Артем Стеценко розповідає

Записала Лідія Гулько

Про себе, планшет і Забіяку

1

Ос­тан­ній дз­ві­нок. У небо ле­тять кольоро­ві куль­ки. Ура! Літ­ні ка­ні­ку­ли по­ча­ли­ся!

Без­меж­но щас­ли­ві, по­вер­та­ємо­ся до­до­му. Пла­ну на ка­ні­ку­ли я ще не ск­лав. Уваж­но слу­хаю Веню. Він пра­цю­ва­ти­ме в ко­ман­ді Мак­са. Ра­зом із хлоп­чи­ка­ми буде мити ав­то­мо­бі­лі. На за­роб­ле­ні грив­ні Веня на­ку­пить сма­ко­ли­ків, роз­ва­жи­ти­меть­ся в Гід­ро­пар­ку.

Записала Лідія Гулько

Про себе, планшет і Забіяку

1

Ос­тан­ній дз­ві­нок. У небо ле­тять кольоро­ві куль­ки. Ура! Літ­ні ка­ні­ку­ли по­ча­ли­ся!

Без­меж­но щас­ли­ві, по­вер­та­ємо­ся до­до­му. Пла­ну на ка­ні­ку­ли я ще не ск­лав. Уваж­но слу­хаю Веню. Він пра­цю­ва­ти­ме в ко­ман­ді Мак­са. Ра­зом із хлоп­чи­ка­ми

хлоп­чи­ка­ми буде мити ав­то­мо­бі­лі. На за­роб­ле­ні грив­ні Веня на­ку­пить сма­ко­ли­ків, роз­ва­жи­ти­меть­ся в Гід­ро­пар­ку.

Я за­го­рів­ся ба­жан­ням вли­ти­ся в ко­ман­ду.

– Піз­но. Шта­ти за­пов­не­ні, – оше­ле­шив мене друг.

Гля­нув на мене і ска­зав:

– Не пе­ре­жи­вай. Щось при­ду­маю.

Дов­го Веня не ду­мав.

– Ар­те­ме, ми мо­же­мо пра­цю­ва­ти в парі, – ви­гук­нув ра­діс­но.

– Піз­но. Шта­ти за­пов­не­ні, – оше­ле­шив мене друг.

Гля­нув на мене і ска­зав:

– Не пе­ре­жи­вай. Щось при­ду­маю.

Дов­го Веня не ду­мав.

– Ар­те­ме, ми мо­же­мо пра­цю­ва­ти в парі, – ви­гук­нув ра­діс­но.

Тріш­ки по­ду­мав і ска­зав (не так ра­діс­но, як пе­ред цим):

– До­ве­деть­ся мені з то­бою свій за­ро­бі­ток ді­ли­ти. Зна­чить, от­ри­маю гро­шей мен­ше, ніж хлоп­ці.

Ок­ри­ле­ний, я за­пев­нив дру­га, що вран­ці прий­ду до нього.

– Від­ро і ган­чір­ку не бери. У мене все го­то­ве, – по­пе­ре­див Веня.

Тоді я ще й гад­ки не мав, що вран­ці моя до­ро­га про­ля­же не до Вені, а в про­ти­леж­ний бік.

Тріш­ки по­ду­мав і ска­зав (не так ра­діс­но, як пе­ред цим):

– До­ве­деть­ся мені з то­бою свій за­ро­бі­ток ді­ли­ти. Зна­чить, от­ри­маю гро­шей мен­ше, ніж хлоп­ці.

Ок­ри­ле­ний, я за­пев­нив дру­га, що вран­ці прий­ду до нього.

– Від­ро і ган­чір­ку не бери. У мене все го­то­ве, – по­пе­ре­див Веня.

Тоді я ще й гад­ки не мав, що вран­ці моя до­ро­га про­ля­же не до Вені, а в про­ти­леж­ний

про­ти­леж­ний бік.

2

Бать­ки при­ві­та­ли мене із за­кін­чен­ням п’ято­го кла­су. Тато по­да­ру­вав шкі­ря­ний м’яч, а мама при­го­ту­ва­ла свят­ко­вий стіл. Ми з та­том си­ді­ли на ди­ва­ні, а мама нав­п­ро­ти, на стіль­ці, бо раз за ра­зом ви­бі­га­ла на кух­ню. Тато зга­ду­вав своє зо­ло­те ди­тин­с­т­во, рід­не село. Роз­чу­ле­ний, я при­лип до бать­ко­во­го пле­ча. Ре­аль­но від­чу­вав себе іме­нин­ни­ком. Нес­по­ді­ва­но тато зап­ро­по­ну­вав.

– Ста­рич­ку (так він мене на­зи­ває з трьох мі­ся­ців), а чому б тобі не по­їха­ти в моє рід­не село? Ти бу­вав там не раз. Зна­єш: у Люд­ми­ли вліт­ку клас­но.

– Чис­те по­віт­ря, смач­на ар­те­зі­ан­сь­ка вода, огі­роч­ки зі сво­го го­ро­ду, са­док… – під­с­пі­ва­ла тат­ко­ві мама.

Кар­топ­ля зас­т­ря­ла у мо­єму гор­лі. Я го­лос­но гик­нув. Мама ви­біг­ла на кух­ню. За мить по­да­ва­ла мені кух­лик з во­дою, а та­то­ві ка­за­ла:

– Вран­ці від­ве­зеш Ар­те­ма до Люд­ми­ли.

Бать­ки при­ві­та­ли мене із за­кін­чен­ням п’ято­го кла­су. Тато по­да­ру­вав шкі­ря­ний м’яч, а мама при­го­ту­ва­ла свят­ко­вий стіл. Ми з та­том си­ді­ли на ди­ва­ні, а мама нав­п­ро­ти, на стіль­ці, бо раз за ра­зом ви­бі­га­ла на кух­ню. Тато зга­ду­вав своє зо­ло­те ди­тин­с­т­во, рід­не село. Роз­чу­ле­ний, я при­лип до бать­ко­во­го

– Вран­ці від­ве­зеш Ар­те­ма до Люд­ми­ли.

Я гик­нув ще го­лос­ні­ше. Між ги­кав­ка­ми прок­ри­чав:

– Не по­їду в село. За­ли­шу­ся в Ки­єві.

– Від­пий води, син­ку, – сер­деч­но прип­ро­шу­ва­ла мама.

Я від­пив. Од­нак не вт­ри­мав кух­ли­ка – ви­лив воду на себе.

Мама мет­ну­ла­ся на кух­ню за руш­ни­ком.

– Нема тобі чого у міс­ті ро­би­ти, – зас­по­ко­ював мене тат­ко і гу­пав ку­ла­ком по спи­ні, щоб кар­топ­ля прой­ш­ла.